Їдучи додому на свята, кожен з нас має свої маленькі ритуали. Для когось це певна музика, для інших — улюблені книжки чи фільми. Але існує невидима течія, яку ми майже всі поділяємо, навіть якщо не помічаємо цього одразу — їжа, яку ми беремо з собою.
Згадуючи власний досвід, авторка Ашлі Д. Стівенс, яка зізнається у своїй нервовості під час подорожей, підкреслює, що за всією хореографією перевірок безпеки та святковою атмосферою аеропортів є щось набагато важливіше — їжа як символ дому. Під час кожного свого польоту вона зауважувала, як мандрівники везуть із собою глибоко осмислені шматочки рідного краю. Це може бути усе: від піц від Giordano’s, сендвічів з Wawa до баночок з рідкісною вишнею з Італії. Ці речі розповідають про те, звідки ми або куди прямуємо.
Саме їжа несе у собі родинні традиції та емоційне значення. Авторка розповідає про свою традицію брати з собою домашні ласощі, які готувала її мати: журавлині ласощі з фініками та шоколадні кульки з арахісовим маслом. Це більше, ніж просто закуска, це нитка, що пов’язує її з кухнею матері, зі згадками про минулі свята та з сімейними емоціями.
Спостерігаючи за іншими мандрівниками в аеропорту, Ашлі зацікавлюється історіями, що стоять за іншими приносованими стравами. Піца як подарунок, вишні як сувенір — це все частинки світу, які люди діляться з іншими, часто не усвідомлюючи глибину емоційності цього жесту.
Їжа у подорожі — це як нитка, що непомітно з’єднує нас із рідними та близькими, незалежно від відстані. Заморожені тако, домашній соус, копчена шинка — усе це символи турботи та бажання бути ближче, незважаючи на сучасні можливості з доставки і швидке пересилання продуктів.
Врешті-решт, їжа у святкових подорожах стає більше, ніж просто джерело енергії. Вона стає символом любові, зв’язку та традицій, що об'єднують нас у цей особливий час року. Вона здатна не лише вгамувати голод, а й зігріти душу, згадати рідних та нарешті прибути додому на Різдво.